На батьківщині святого Миколая

Опубліковано: 15.12.2016На батьківщині святого Миколая

     «Ой, хто, хто Миколая любить», - виводять дружно пісню діти 19 грудня. Свято подарунків і солодощів з'явилось завдяки дивовижному благодійнику ІІІ-IV століття нашої ери з древньогрецької провінції Лікія на північному заході Малої Азії, що тепер належить Туреччині. Народився у місті Патара, був одинаком в багатих батьків-християн, а після їхньої смерті, як каже передання, роздав майно убогим. Його обрали єпископом міста Міри і в цьому сані він брав участь у першому Вселенському соборі в Нікеях, виступаючи на нім проти єресі Арія. За свого життя прославився добротою й щедрістю настільки, що люди складали про єпископа Мір Лікійських легенди, зокрема про бідака, якому він таємно підкладав торбинки із золотом на виживання сім'ї та придане для трьох дочок. Склалось уявлення, що святий кидав те, чого потребують у якійсь хаті, через пічну трубу, над якою звикло сушили взуття. Звідси й пішла традиція ховати подарунки у чобітки або панчохи. Також церковні джерела містять запис, що Миколай виступав на захист несправедливо приречених на смертну кару трьох цісарських воєвод.

     У невеликому храмі візантійського стилю, де служив владика усе життя, приблизно у 334 році його поховали в спеціальному саркофазі. Опісля люди помітили на цім місці знаки зцілення, допомоги в крайній нужді й інших чудес, тож невеличку церкву з бічними навами добудували та перетворили на центр паломництва. Коли ж турки завоювали цю територію, грабуючи і палячи християнські святині, моряки викрали мощі 1087 року і перевезли до італійського міста Барі. Одначе місце служіння св. Миколая донині приваблює прочан і цікавих туристів з усього світу, підтримуючи давно занепалі Міри, як музей під відкритим небом. Сліди руйнування не оминули церкву, довгий час її нижній ярус був засипаний піском й землею. Утім, така природна консервація врятувала древні фрески від повного знищення та наруги. Аж у XIX столітті археологи під протекторатом російського імператора Миколи I, який хотів було викупити у Туреччини цю ділянку, храм розкопали та почали реконструкцію. Тепер азіатська держава сама старанно опікується об'єктом, який приносить дохід і від відвідування сакрального музею, і від довколишніх крамниць з сувенірами та іконами. Богослужіння в церкві, на жаль, не проводять. Зате в сусідньому місті Демре є православний храм, у якому з дозволу Константинопольського патріарха освячують релігійну атрибутику, а потім привозять в Міри на продаж. Певна річ, підприємливі турки за освячену річ просять  більше доларів, євро і навіть гривень. Смішно сказати: щоб зайти до величезної, сяючої від вогнів, іконної лавки, де в різних залах тебе «опрацьовують» на російській мові продавці (до речі, в тому числі студентки з України), жінці необхідно покрити голову якоюсь веретою (зате на штани чи шорти не звертають уваги). Задля цього аналогічно, як перед входом, наприклад, до Почаївсього монастиря, тобі дають хустки з вимогою повернути після візиту. Лише обійшовши всю ту фортецю блискучих прилавків та вислухавши байки торгашів (богослов би плакав від почутого разом з атеїстом), потрапляєш на територію історико-архітектурного заповідника. Квиток компостуєш в турнікеті і далі гуляєш сам або з екскурсоводом по руїнах древнього храму. Зауважень уже ніхто не дає, тому відвідувачі вільно ходять, фотографуються як хочуть, голосно розмовляють і незважаючи на напнуту червону стрічку, пхають свого носа куди не слід. Певна річ, для віруючого багато значить ступати по тих самих плитах, молитися у тих же стінах, що й святий Миколай. Тільки благоговінню час від часу заважає совання різномовних груп з гідами, а також почуття, що ця покинута святиня  уже не відродиться. Купола над храмом не відновлено, натомість цеглою перекрито центральне склепіння та зроблено накриття над прибудованими нефами. Очевидно, ще тривають розкопки та дослідження, бо подекуди нагромаджено скульптурні фрагменти. Зовні храм викладено характерним для візантійської епохи чергуванням світло-кремових плит з арочними вікнами з червоної цегли. Усередині на висоті, здається 10 метрів, легко розрізнити на стінах лінію, по яку було засипано споруду до ХІХ століття. На деяких білих плитах залишились записи грецькими літерами. Прекрасною пам'яткою архітектури залишилася мармурова вівтарна частина з колонами та мозаїчна долівка. Екскурсовод-історик, хоч і не християнин, закохано розповідає про значення уцілілих фресок. Ось св. Іван Хреститель і Пресвята Богородиця стоять обабіч Ісуса Христа в протилежному порядку, ніж у канонах пізнішої іконографії. А онде вгорі незвично намальовано Тайну Вечерю, де Господь у подвійній проекції подає апостолам хліб і вино. На одній з ікон бічної нави неймовірно чітко збереглись кольори та обличчя учасників Нікейського собору. А он у каплиці зображено ті ж символи, що й на... гральних картах. «Карти вигадали в XVI-XVII століттях для насмішки над Ісусом Христом, - пояснює він здивованим туристам. - А колись відомі вам символи означали знаряддя страждань Спасителя: хрест, на якому розп'яли; спис, яким римські воїни пробили бік; верх чотиригранного гвіздка, яким прибивали; губку, якою підносили оцет. І от, коли в азартній грі картами зі знаками цих мук, люди ще й лаються, то цим зневажають християнську віру». Видно було по реакції слухачів, що для декотрих чоловіків така новина стала неприємних відкриттям; вони відвертаються і бурмочучи про незгоду з почутим, йдуть далі. Чи не всі відвідувачі юрбляться біля ніші з мармуровим саркофагом. Його захищає від надмірних почуттів надто побожних осіб товста скляна стіна. Видно неозброєним оком, що він порожній, проте люди чомусь вперто скоблять підлогу біля скла, чи то в надії бодай мізинцем торкнутись артефакту чи відколупати камінчик на згадку. Більшість просто тихо молиться на стоячи, прикладає ікону або чотки до скла і виходить сходами догори на двір, де стоїть скромний гарний пам'ятник св. Миколаю. Один з бронзових черевиків єпископа Мір Лікійський натертий руками туристів до золотистого кольору - зрозуміло, що й тут використано повір'я: «Потримайтесь і задумайте бажання, воно обов'язково збудеться». На території музею є ще величний постамент святого в образі моряка з дітьми різних національностей та знайомий різдвяний персонаж Санта Клауса. Святий Миколай і в західній, і в східній гілці християнства вважається могутнім чудотворцем, приятелем дітей, покровителем воїнів, мандрівників, моряківторговців, лучників. Тож кожен вибирає для фотографування той пам'ятник, який йому більше до вподоби. Смію сказати, що і Луцький варіант - досить вдалий для відображення віри та пошанування патрона міста. Сьогодні, як і в часи татаро-монгольської навали, коли він оборонив городян у замку Любарта, надіймось на поміч святого, співаючи разом з малечою: «Миколай, молися за нами».

Ольга ХАРІВ

Фото автора

Луцьк - Лікія (Туреччина)

 

 

- - - - - - - - - - - - -

Українською Німецькою Англійською Польською Італійською

Розпорядок в монастирі

 Богослужіння: загальні

08:00 — Свята Літургія (за здоров’я)
17:00 — Вечірня
18:00 — Свята Літургія
              Молебень до Матері Божої

 Подій не заплановано.

 Прп. Іларіона Нового
Св. Стефана, чудотв.

*

Переглянути календар »


Слідкуйте за новинами:

Життя парафії


ВОМО «Українська молодь — Христові!» Луцьк (УМХ)
Аматорський театр «Алетея»
Майстерня родинного дозвілля «Дерево Життя»
Катехизації для дорослих
Збережи і захисти життя

Сайт Провінції в Україні

  • Інтернет-представництво отців Василіян в Україні

Живе телебачення

  • Живе телебачення УГКЦ