Паломництво на Святу Землю

 У кожного, хто їхав туди вперше, були свої уявлення про Ізраїль і ті біблійні місця, які належало відвідати. Невелика відносно група (27 осіб  з громад греко-католиків, православних та римо-католиків Луцька) під проводом отців-василіан Терентія та Павла ЧСВВ мала ту приємну і рідкісну особливість, що всі були християнами не з букви, а з духу. Тобто думали насамперед не про шопінг і не про екзотичний відпочинок на морі серед пальм, а шукали злуки з Богом. Мали особисті глибокі питання і таки знаходили відповіді, переживали містерію таїнств сповіді, причастя, хрещення, вінчання, пізнавали на власні очі колись і кимсь оповідане про життя у цім дивнім краї Спасителя, Пресвятої Богородиці, св. Йосипа, св. Івана Хрестителя, святих Анни, Єлизавети, Захарії, пророка Іллі,  першомученика Степана… І, звичайно, молилися. Гаряче, зі сльозами, з радістю, з піднесенням… За себе, за рідних, за померлих, за Україну, за Церкву, і лиш Бог Святий знає, скільки і якими були ті прохання, перепрошування та подяки. Що група «щаслива у Господа», вказувала й сама гід, поважна представниця єврейського роду з Ташкента, Тетяна Лебединська. Дуже добра пані, з почуттям гумору, толерантна і уважна, вона розмовляла на загал російською, проте з задоволенням слухала нашу солов’їну, і собі часом вставляючи кілька слів, виявляючи далеке українське коріння. Отож, пані Тетяна пізненько ввечері зустріла нашу групу (доєднались ще 5 паломників з Донецька та Львова) в аеропорті Бен Гуріон, посадила в автобус фірми Jerusalem SAT і відвезла в готель знаної з римських часів Тиверії. Варто зауважити, що після київської прохолоди клімат Ізраїля з його безхмарними 38-48 градусами нагадував духовку, так що всі потім повернулись добряче підрум’яненими, але, на диво, характер погоди, протилежної волинській, мужньо витримали навіть наші найстарші «сердечники» і «гіпертоніки».  Втім, це все побічні враження, головне – де ми побували і що відчули.

І частина

Галилея. Витоки

Перше торкання незбагненного Неба – на горі Блаженств. Уявіть собі в пустелі оазу на висоті – таким видається це місце зі святинею монастиря францишканок. Сестри люб’язно дозволили тут відслужити Літургію та відпочити у їхньому саду. Слід зауважити, що земля тутешня геть не нагадує описання «молоком і медом текуча» – вона рудо-коричнева, з чорними вулканічними брилами, в інших місцях це суцільні кам’янисті стіни кремового кольору. Аби зародив на ній хоч якийсь будячок, потрібна важка довголітня праця. А все ж у впертих євреїв ростуть і фінікові пальми, і всяка городина, і солодкий виноград, і смачнючі апельсини та гранати. Тут дуже багато оливкових гаїв, де водиться птаство з ніжним скромним голосочком. До речі, чи відомо вам, що оливи ростуть у всіх країнах Середземномор’я окрім Єгипту? За повір’ям, таке от покарання несуть єгиптяни за полон і рабство єврейського народу тисячі років тому.

Полишаємо узвишшя, зауважуючи ледве видніючі Голландські висоти. У ранковій димці небо наче з’єднане з землею, тиша і спокій наповнює душу незбагненим миром.  Не віриться, що за 30 км витає дух війни. Наш шлях – до католицького храму помноження хлібів і риби в Табха. Відповідно до символіки, перед входом до церкви є невеличкий басейн з живими різнокольоровими рибами, над ним розкинуло віття старезне оливкове дерево. Сам храм досить великий просторий і без будь-яких прикрас. Головним у нім є  мармуровий вівтарний стіл на мозаїчній підлозі. Просто, дуже просто. Таким невибагливими був і Господь, навчаючи цієї простоти своїх послідовників.

Тінистою алеєю спускаємось униз, до озера-моря, що має потрійну назву - Тиверіадське, Галилейське і Кінерет (означає ліра царя Давида).  Глибина його, як розповіла гід, приблизно 40 метрів, довжина – 25 км, ширина – 14 км. Ось тут Ісус передав владу Петрові керувати Церквою («паси вівці мої»), про що нагадує пам’ятник на березі та храм із каменем Петра у каплиці. Згадуєш той епізод, дивишся на море, по якому Спаситель ходив пішки, і сам собі чудуєшся – невже то я тут, де як і 2 тисячі років тому, стояли учні Христа? І поруч – паломників теж море: ось гурт китайців молиться, там під гітару співають, здається, американці в білих одежах, а он спускаються у вишиванках українці, котрих одночасно з нами прилетіло немало-небагато – понад 20 тисяч. Делегації йдуть одна за одною, мови змішуються, тільки й встигай наглядати, куди звернув гід. Так само чисельно раз за разом чимчикують паломники, особливо з Російської Православної Церкви, до грецького «Храму 12 апостолів». Церква за стилем і розписами типово візантійська, як і в нас, лише має попід стінами високі дерев’яні стільці з підніжками, на замкнутих царських воротях висить єпитрахиль, на чудотворній Богородичній іконі почеплено різні вервички. І ще постійно чути приглушений грецький наспів. Тут служить всього лиш один дивак-монах Ілінарх, який зумів закласти сад, розвести курей і павичів та ще своїм подвигом заслужити повагу місцевого нехристиянського люду. Весь його господарський комплекс виходить до Галілейського озера, де на мілководді бавляться зграї малих рибок. Дивно, що вони спокійно переносять оцю спеку, бо ми вже «варені».          Вода Галілейського плеса світло-голуба, наче відображення ясного неба, ласкава, тепла, спокійна і прозора. Заборонено тут купатися та ловити рибу, однак щоб спробувати печеню, як то готували колись апостоли, нас запрошують у місцевий ресторанчик на березі. Зрозуміло, арабські страви різняться від звичних харчів, проте смачні й поживні, особливо ж сподобалась кава з кардамоном. То вже точно, що апостол Петро такої не куштував. Що залишилось від його убогої хатини в Капернаумі, можна побачити під католицьким храмом у сучасному стилі з чорного каменю в Тіберіасі. То просто старі розвалини! Куди краще зберігся неподалік молитовний дім, збудований за наказом сотника, якого зцілив Ісус Христос.  На тих каменях навіть видно різьблення візерунків, а їм же тисячоліття! Вміли ж колись будувати – без теперішніх супертехнологій і на віки.

 Поки ми розглядали залишки минулих епох, туман над озером розвіявся, колір води змінився на смарагдовий. Краєвид надзвичайний! Нам запропонували прогулятись на кораблику, збудованому за прототипом човна апостольських часів. У 1974 році найбільша водойма країни обміліла і завдяки цьому показались ребра човна двотисячолітньої давності. Відповідно до реконструйованого вигляду, євреї побудували 12 таких корабликів для катання паломників по морю. Ну, як же відмовитись від можливості попливти, бодай уявно, у товаристві біблійних рибалок? Тим паче, нам нагадали про рідну сторону, піднявши на човні прапор України під гімн «Ще не вмерла Україна». Ми багато співали, бо душа хотіла співати, ми роздумували про життя і згадували фрагменти Святого Письма, зокрема щодо подій на Тиверіадському морі, ми молились за себе і за тих, кого залишили вдома… А човен рівненько летів по хвилях, мов на крилах, вітер ревів у вухах, однак його дотик був лагідним і приємним. Чудасія та й годі. Кожен міг повторити за отцем Терентієм: який могутній Бог, що все сотворив таке гарне. Важко це почуття описати, просто відчувалась присутність вищої сили, яка оточує тебе добротою і любов’ю.

 Та ось і берег. Якщо описати Галилею у кількох словах, то можна обмежитись такою характеристикою: гориста, кам’яниста, геть не приваблива. А проте трапляються на ній серед каменюк зелені плантації оливкових дерев. Дороги надзвичайно рівні, наче німці їх прокладали. Будують євреї швидко і вночі, аби не заважати руху транспорту. Як сама гід здивувалась, під одним з поселень за тиждень з’явився новий міст. Вулиці освітлюються вночі навіть у віддалених закапелках – на безпеці ізраїльтяни не економлять. Поки їдемо до гори Тавор, де сталось Преображення Ісуса Христа, за вікном автобуса чергуються селища поселенців і арабів. Різниця відчутна, як між двома ментальностями і, відповідно, між правилами побуту.

Всупереч очікуванням Таворська гора виявляється округлої форми і нагадує дещо Карпати із зеленими лісами, де замість смерек ростуть оливні і рожкові дерева. Кмітливі бедуїни, предки котрих давно осіли під схилом вершини, створили кооператив таксі і тепер за окрему плату возять догори. П’ять хвилин їзди в бусику по-кавказьки (тобто дуже швидко по запаморочливому крутому серпантині) – і паломники збираються на площі перед світлим просторим храмом Преображення Господнього, яким опікуються францишкани. При вході на монастирську територію несподівано нас стрічає білий голуб (добрий знак!). Близько до себе не підпускає, перелітає на паркан, дається сфотографувати, але пильно  стежить за людьми. Тим часом отці-василіани ведуть групу, як череду, до середини храму, який здаля нагадує могутню фортецю з трьома баштами. Величність святині підкреслює купол із золотою мозаїкою, де зображено момент опису Преображення. У нижній частині храму інша група паломників медитує і спільно проказує молитву. Ми наслідуємо їхній приклад і насправді в той момент можемо повторити за святим Петром: «Господи, добре нам тут бути…». Отець Терентій нагадує євангельські слова: Бог приготував тим, хто Його любить, таке, що око не бачило і вухо не чуло. «Прагнімо того, що є святе, прагнімо бути з Богом, – каже наш духівник. – Коли Він близько, то запалює нас, щоб ми світили іншим». Із тим внутрішнім світлом вертаємось щасливі до готелю. Як мирський подарунок по дорозі наш гід, пані Тетяна, запрошує відвідати відому ізраїльську ювелірну фабрику, адже давнє єврейське ремесло – обробка дорогоцінного каміння. Зайшли, глянули. Ну, що скажеш – красиві вироби, тонка робота, подивитись цікаво, та купити – дорого. Зрештою, не для покупок ми сюди їхали.

ІІ частина

Весілля в Кані Галилейській

Наступного дня рушаємо на захід, і ця дорога запам’яталась обабіч смугами ялин, сто літ тому завезених із Франції. За віковий час у нім з’явилися гриби, поселилися звірята, втім все-таки язик не повертається назвати ці насадження лісом. Ми ж бо звикли до рідних густих заростей, а не до рівненьких, ріденьких (на наш погляд) дерев. Між іншим, дичину тут не ловлять – не кошерна їжа. Так само не вживають свинини, верблюжини, конини, ігнорують рибу без луски, наприклад, сома, який живе на дні і живиться органічними рештками. Серед м’яса віддають перевагу птиці, проте не дикій перелітній, яка на своїх крилах здатна принести з інших країн якусь заразу. За розподілом меню можна зробити висновок, що вранці ізраїльтяни смакують молочними стравами, причому сир, молоко і сметана – супер! А знаєте чому? Корівники євреї роблять з відкритими стінами, під дахом з сонячними батареями вентилятор відганяє мух, на кожній корові причеплений електронний браслет, який в комп’ютер подає інформацію, як себе почуває тварина, чи не почався в неї мастит, який має тиск і так далі, а процес доїнні відбувається під музику раннього Моцарта. Ввечері на стіл подають м’ясо та рибу з підливою, картоплю, рис, макарони (чомусь холодні), усілякі салати з свіжих і квашених овочів (тільки не з майонезом), солодке печиво, желе і, певна річ, фрукти. До слова, за винятком свіжого вичавленого соку з гранатів чи жовтих на подобу лимона апельсинів, решта овочів-фруктів на смак розчарували. У нас городина й садовина куди смачніша. З напоїв головне місце займала звичайна вода за «ван доляр». Її просто необхідно випивати по 2 літри в день, інакше зомлієш від зневоднення на цій жарі.

Ось і Кана, ціль нашої подорожі. Впадає у вічі християнсько-мусульманське змішання населення у малому селищі. Арабські сірі й білі двоповерхові будинки скидаються на цитаделі; чи не на кожному приліплені сателітні антени; між ними видніють, наче шпички, стрункі мінарети. Де тільки прогалина між спорудами чи просто поле – знайома картина самовільних звалищ сміття. Християни відверто зазнають погорди, і то скрізь в цій біблійній країні. Взяти хоча б такий факт: мечеті часто розміщені неподалік храмів і їхні репродуктори звернені так, аби протяжні, ріжучі слух заклики до мусульман молитись (5 разів на день, починаючи від 4.30 ранку) заглушували звук літургійного співу. А ще обурює відвертий арабський рекет як католицьких, так і православних монастирів: якщо хочете, щоб вас не пограбували і не вбили, платіть. Точніше, бідолашні ченці змушені миритися з нахабною смагляволицьою «кришою», що править з паломників за вхід до церкви таку плату, яку заманеться. 

Мармурова таблиця з написом по-єврейськи, по-англійськи та по-арабськи «тиша» зупиняє нас на подвір’ї прекрасного храму першого чуда Господа. В Євангелії згадується, що у цім містечку на прохання своєї Матері під час весілля Ісус Христос перемінив воду у добре вино. Можливо, підземелля в храмі якраз є залишками того будинку. Для наших паломників була важливою не стільки історична правда, скільки пережиття під час Літургії у бічній каплиці відновлення вінчальної присяги. 4 пари старших лучан цього дня стали знову молодятами; у когось тремтів голос під час подружньої обіцянки, хтось просльозився, отримуючи букет квітів, та всі усміхались і міцно тримались за руки. «Хай Бог уділить вам ласки, щоб ви надалі витривали у вірності й любові до кінця життя та досконало служили Богові, покладаючи на Нього надію у щасті та нещасті, в здоров’ї та в хворобі», – побажав «нареченим» отець Терентій та просив Найсвятішу Матір Божу, аби Її серце стояло на сторожі їхніх сердець.

Селище Кана Галилейська знаходиться недалеко від Назарету, де власне мешкало Святе сімейство. Назва міста пішла від слова «нецерек», що означає оливкове дерево. Олива дуже шанується у цім краї і має символ вічності. З неї чавлять корисну організму олію, її плоди їдять (між іншим, з кісточками) як зелені, так і чорні (то вже маслини), а вирощують досить оригінальним способом. Як розповіла п. Тетяна, нині, щоб деревце виросло, спершу в землю встромляють пластмасову білу трубку, всередину кидають пригорщу родючого ґрунту й насінину. Вночі рослина дихає, виділяється волога і крапельками стікає на землю. Таким чином деревце саме себе напуває, виростає рівним, а трубка згодом лопає. Якраз такі оливкові плантації траплялись на шляху до Назарету. У самому ж місті дитинства Ісуса, зелені не видно було багато. Будинки, як у нас кажуть,  котеджного типу, сірого, білого, кремового відтінків, нижні поверхи віддані під магазини і гаражі. Вулички вузенькі, на них помічаємо місцевих дітей, а по їхній своєрідній уніформі (джинси та футболки різних кольорів) дізнаємось, що це ж вони о цій порі вертають зі школи. Де є кафе, там на відкритих площадках за столиками п’ють каву та читають газети бородаті арабські чоловіки. То вже їхня національна традиція від рання до смеркання, бо що мають до роботи? Жінки у довгих темних одіяннях із закутаними головами трапляються рідко, хіба десь біля магазину. Вони, очевидно, займаються домашнім господарством, а їхнім мужам, бачте, треба за кавою наговоритись, або ж і мовчки витрішки продавати цілісінький день. Не одна така родина живе за рахунок державної допомоги і до більшого геть не прагне. Дехто й відмовляється від громадянства Ізраїля, втім, араби добре вчать іврит і нікуди не хочуть виїжджати. І в Назареті, і в інших містах їхній споживацький спосіб життя засвідчив, що  дискримінація палестинців – політичний міф. А от ще одна цікавинка Назарету – офіс ЦК Компартії Ізраїля – змушує сумно посміхнутись. До комуністичної партії записуються практичні араби, аби отримати можливість відправити своїх дітей на безплатне навчання у колишній Союз. Причому старшого сина у сім’ї, як правило, скеровують по освіту до Америки і на це стягаються родичі скільки можуть, а молодших нащадків стараються партійними зв’язками прилаштувати в університетах Росії чи України. А ви думали, до нас їдуть, тому що цінують нашу країну і її рівень освіти?  

Оддаль партійної споруди знаходиться православний храм Архангела Гавриїла. Як заходимо, впізнаємо характерні візантійські розписи. Чимало сюди приїздить прочан з Росії, вже й місцевий священик трохи говорить російською мовою. Славний цей храм джерелом Марії, яке досі дзюркотить водою, проте через накидані до колодязя копійки (хтось же додумався!) напуває спраглих паломників уже з підведеної до бочки трубки. Обмивши обличчя, разом стаємо перед іконою Благовіщення і співаємо «Величає душа моя Господа». Примітно, що всякий раз, як лунає молитва, суєтні думки щезають, не заважають чужі лікті, забуваєш про втому. Ніби духовною шовковою пеленою обгортає тебе Божа ласка від турбот світу. Не хочеться нікуди йти, проте все ж збираємось із силами і мандруємо до церкви-синагоги.

 При вході з жалем бачиш, що просто в стіну святині вперлось житло арабської сім’ї з усім своїм живописним побутом. Що поробиш, мусять християни терпіти таке сусідство. Із нарощуванням за два віки культурного шару в місті, скромна церква наче пішла в підземелля, теперечки до неї треба не підніматись, а спускатись сходинками. Історичне місце. Саме тут Ісус виголосив свою першу проповідь, та його не почули… «Наука Христа натикається на ті самі труднощі досі – це не розуміння, – зауважив о. Терентій. – Вона проповідується по всьому світу, а людина залишається у затвердінні до Христа. Люди й ходять до церкви, але вірять одночасно у забобони. Тобто така особа є формальним християнином, а не живе згідно із заповідями. Ми повинні старатись позбавитися цих нашарувань. Маємо зростати у вірі, бо часом людина знає тільки «Отче наш» і «Богородице Діво».

Дізнавшись, хто ми і звідки, охоронець-християнин закликає зайти у новіший верхній храм Успіння Богородиці, заявляючи: це ваша греко-католицька церква. Оце так подарунок! А й справді, розпис настільки подібний до українського і такі ж ікони, що лиш бракує підписів рідною мовою. Підпорядковується цей храм патріарху Мельхитської Католицької Церкви Сирії Григорію ІІІ, який, до речі, відвідував Україну.  Співаємо «Достойно є», потому отець Терентій обережно бере з престолу Біблію і благословляє нею всіх прочан.

 Український мотив зустрів нас і в санктуарії Діви Марії. Навколо базиліки поміщено мозаїчні ікони Богородиці з різних країн, що долучились до розбудови святині, і серед них, просто навпроти головних воріт, сяє позолотою копія чудотворного образу Зарваницької Божої Матері, до якого припадають діти в національних строях Галичини і Наддніпрянщини. Зрозуміло, ми не могли упустити шанс сфотографуватись під нею. До речі, яких тільки зображень там нема – кожен континент бачить Пречисту Діву по-своєму, в тому числі і в кімоно, і з пишним екзотичним вінком, і в індійських шароварах, і в європейському королівському вбранні. А от російської ікони, вибачте, нема, що вельми дивує ортодоксальних прочан північної сусідки України. А ще їхні почуття подразнює скульптура, як Папа Римський обіймається з Вселенським патріархом. Коментарі тут зайві.

Заходимо до середини і душу наповнює тиха радість: під округлим куполом геть внизу міститься частина Назаретського дому Богородиці, де Вона почула Благу вість від Архангела Гавриїла. «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою…», «Ось я слугиня Господня…» – зринають у серці слова, з котрих колись зродився початок спасіння людей. Обережно спускаємось і довго стоїмо у молитовному роздумуванні. Пресвята Діво, пам’ятай про нас і всіх, за кого Тебе просимо.

Ще не відійшли від того зачудування, а вже за склом автобусного вікна намалювались обриси Хайфи. Приморське місто з потужним портом, розвинутою промисловістю, в тому числі військовою, та сучасними висотними будинками на схилах гір у час воєнних дій потерпає чи не найбільше в Ізраїлі. І щоразу відбудовується наново. Навпроти нього через синьо-зелену затоку з пінистими хвилями ледве проглядається місто Акра, яке давним-давно обороняли хрестоносці під проводом короля Ричарда Левове Серце. Знаменита Хайфа своїми зеленими бахайськими садами на 9 терасах. Релігія бахаї, чи то б пак, напрямок у філософії, виник в Іраку в 18 столітті в середовищі мусульман. Однак на батьківщині її не сприйняли, тому за часів османської імперії послідовники купили ділянку в Хайфі і заснували свій центр, а задля привабливості вчення висадили а схилі гори різноманітні дерева й квіти. Помилуватись ближче їхнім творінням не вдалось – ізраїльські охоронці при зброї невблаганно виганяли відвідувачів за годину до закриття саду. Що поробиш – ця держава, здається, живе у постійному військовому стані, завжди у напруженні, завжди чекаючи якогось підвоху, не довіряючи нікому і нічому. Можна було пройтись по пішому німецькому селищі (так називається центральний квартал, звідки перед війною англічани виселили німецьких поселенців в Австралію, натомість в їхніх  добротних будиночках євреї відкрили бутики), але, чесно кажучи, до мирської метушні не тягнуло, навіть якось було обридливо. Тим паче попереду нас чекав візит на відому гору Кармель, що в перекладі звучить, як виноградник Божий.

Перші ніж увійти до храмового комплексу, зупиняємось перед могилою солдатів Наполена 1795 року. Пожалів полководець полонених арабів і відпустив, а потім ті вирізали поранених французьких солдат, яких виходжували місцеві монахи.  От і тобі історичне підтвердження, чому ізраїльська поліція така обережна і недовірлива. Ще один сюрприз, цього разу дуже приємний – на дошці оголошень при дверях читаємо  розпорядок богослужінь  Української греко-католицької громади в Хайфі. І сюди наші заробітчани добрались!

Собор усередині типово європейський, з колонами і розписаним височенним куполом. Нетиповим можна назвати відкритий поділ на три яруси: у нижньому, наче в підземеллі, є грот пророка Іллі (вважається, що він жив на горі Кармель), над ним є поверх з  вівтарем, де, напевне, відправляються, основні  богослужіння, а ще вище приміщено трон зі скульптурою сидячої Матері Божої у голубій одежі та білій намітці з Дитятком Ісусом на руках та параманом. Як заповідала Пречиста Діва місцевому монаху у видінні, хто носитиме цей «скапуляр», не зазнає пекельного вогню. Гуртом молимось, співаємо, торкаємось каменя пророка Іллі і знову рушаємо у путь. Цього разу нас чекає славнозвісний Єрусалим.

ІІІ частина

                    Мертве і живе

         Стародавня казка. Таким видався обведений високими зубчастими мурами і поперечними гірляндами освітлених вулиць Єрусалим у вечірніх вогнях, що сяяли на пагорбах й в долинах. Наш готель «Сім арок» якраз стояв на узвишші Елеонської гори і звідси проглядався невимовно красивий пейзаж. Найвигідніше підсвічувалась позолочена кругла «голова» грізної  мечеті Омара на горі Сіон. За переказами, на тім плацу Авраам жертвував свого сина Ісаака, а що там нині, важко сказати, позаяк підходи до мечеті  християнам перекриті. Спека різко спала, натомість гуляв веселий вітер, якому, зрештою, вдалось загнати втомлених волинських паломників на спочинок. На світанку це древнє царське поселення прокинулось передзвоном церков і монастирів, знайомим довгим заспівом з гучномовця якоїсь мечеті, а ще ніжним щебетом непомітної пташини на туї під вікном. За якусь годину заніміле на ніч місто з 800 тисячами населення перетворилось на  шумний вулик з базарним ритмом життя, з «пробками» на дорогах, з всюдисущими хитруватими дідусями в колоритній одежі, які вимагають «ван доляр» за фото з осликом, за прохід, за сувенірні буси, а то й просто нахраписто вижебрюють гроші у туристів. Так уже співпало, що цього дня у Ізраїлі святкують Новий рік, і «вибраний народ» старається виїхати кудись на відпочинок. Через те дороги переповнені і доводиться нервувати в авточергах. От куди місцевий люд точно не поїде, туди прямуємо ми, а саме – в Іудейську пустелю. З кілометрового крутого схилу з боку Єрусалиму до неї спускаємось так стрімко, аж закладає вуха. За вікном майнули рукотворні острівці лісочків, отари  темних овець (що вони там знаходять на поживу?), доми єврейських поселенців та нові ділянки, де щось риють, будують, прокладають. Хто не жив ніколи у пісках, тому краса пустелі до вподоби. Принаймні на півгодини, аби от сфотографуватися біля позначки рівня моря (адже пустеля представляє собою колишнє океанічне дно), та потім хутенько бігти в автобус з кондиціонером. Навіть тратитись на світлину з бедуїном та його верблюдом не хочеться. Безмовна тиша панує серед барханів і жовтих вапняків. Втім, знаємо, що в цій пустелі давним-давно жили прибічники іудейської релігійної секти есеїв, сюди перебирались втікачі і створювали так звані кеновії (спільноти), щоб разом молитися та працювати, і тут же, як розповідає Євангеліє, постив 40 днів Господь Ісус Христос.

         На території Ізраїля існує 5 дуже древніх християнських монастирів, серед них православні грецькі святині Каранталь на горі Спокус і святого Герасима у Йорданській долині. Щоб потрапити до них, перетинаємо блок-пост з Палестинською автономією і їдемо до Єрихону, якому минуло 10 тисяч років. Від біблійного міста залишилися невиразні рештки мурів та згадкою про минуле у написах навколо джерела, куди підвозять туристів. Тепер Єрихон представляє згрупування арабських невисоких садиб у рідкому обрамленні пальм, з пересохлими гірськими річками і російським (!?) археологічним музеєм на вулиці… Дмитра Мєдвєдєва. Як переконує нас гід, місцеві жителі не беруть участі в жодних безчинствах, розуміючи, що їхнє благополуччя залежить від туристів. Євреї їздять містом вільно, а проте ніхто з них не наважиться сісти у місцеве жовте таксі із зеленою позначкою, що свідчить: водій не є громадянином Ізраїлю. Християни в Єрихоні не прижилися, але їхню пам’ятку – широке старе дерево Закхея – не нищать. У нас не було можливості стати біля нього, лиш згадалося, що колись малого зросту митник, ніким не люблений і нічого доброго в своєму житті не чекаючий, на поклик Учителя зліз із дерева і за один день перемінився в учня Христа. Яку ж відвагу треба було мати, щоб полишити всі свої статки, протистояти суспільній думці, а головне – докорінно змінити себе. Цього би навчитися сучасним християнам.

         На гору Спокус піднімаємось фунікулером і тут же не в одного тьохнуло серце: в якийсь момент три наших кабінки намертво зависають у небі над прірвою. 223 метри над рівнем моря! Єрихонський фунікулер за висотою своїх ліній занесений до книги рекордів

Гіннеса, про що попереджала табличка на брамі. Ох, то вже спокуса страху і недовір’я! Щоб не піддатись паніці, малим гуртком співаємо: «Не лякайсь, не журись, Господь є з нами». І насправді, заспокоєні, благополучно приземляємось на другому боці гори. Та тут виявляється, що далі вгору ще треба пробиратися пішки на палючому сонці поміж торгуючих принадними хустками й біжутерією арабів, збираючи в кулак втому, знеохоту, фізичний біль, переживання за хворе серце та високий тиск, свої розбурхані думки, які літають казна-де. А вичовганим мільйонами людей сходам то в один бік, то в другий, здається, нема кінця-краю. «Впаду», «Не дійду», «Досить», «Не можу»… Коротка передишка і знову вперед по камінних уступах. Вийшли всі, хоч облиті потом, наковтавшись пігулок, почервонілі від натуги, зате з якою радістю! І за ту перемогу подаровано нам розкішний вид з вершини на довколишні землі та можливість прилучитись до духовної атмосфери висіченого в скелі монастиря. Господь, перед іконою якого ми щиро молились, вказав, як перемогти спокуси, і кожен здатен пристосувати у своїх життєвих пригодах його повчання: «Не самим хлібом житиме людина», « Ти будеш поклонятися Господеві, Богові твоєму і Йому єдиному служити», «Не спокушатимеш Господа, Бога твого». 

         Сходження донизу видалось таким легким, мов з пліч впав тягар і виросли крила. 42 градуси в тіні, а ми співаємо Службу Божу на відкритому повітрі у садку з павичами, що належить одинокому монастирю в Єрихоні отців-салезіан. І нехай імам з мінарету навпроти задля полудневого ритуалу надриває голос у гучномовці, наше внутрішнє піднесення однаково не заглушити. Католицькі монахи, які дали нам короткочасний прихисток, займаються освітою та вихованням опущеної молоді, можливо, тому й терплять їх араби. Однак, як влучно підмітив о. Терентій, існуючі 5% християн в Ізраїлі мусять виявляти велику відвагу у своїх переконаннях. А ми часто не цінуємо релігійну свободу в Україні…

         Натхненні словом Євангелія і підкріплені Причастям, їдемо у Витанію здійснити Ярденіт – обряд омовіння в річці Йордан. За скопищем людей у білих сорочках не зразу й побачиш водойму, яку освятив своєю присутністю Спаситель. Попри всі уявлення прикордонна з Йорданією річка показується малою (чверть нашого Стиру), жовто-зеленого мутного кольору, дуже теплою і в заростях. Невже такою вона була і в часи Івана Хрестителя? Мабуть ні, та й не було тоді ні обгородженого місця для купання прочан, ні великих роздягалень, ні мінних полів, через які пролягає дорога… Коли наша група зібралась біля східців до води, отці запропонували спільно проказати «Вірую», відтак кожного занурювали з головою у Йордан. Минув перший трепет та веселе збудження, вже й не хотілось вилазити з «молочної» ріки під розпечену пательню сонця. Але на водну купіль претендували не ми одні. На щастя, берег обладнаний лавками та навісами, тож трапилась нагода ще трохи посидіти в задумі – оце ж з тобою повторилось те, про що співаємо в різдвяний час: «А той третій празник…». Тут Іван Предтеча проповідував і христив людей на покаяння, тут вперше людству відкрилась таємниця Богоявлення у трьох Особах, тут було вказано усім на Агнця Божого, який мовив: «Так бо личить нам здійснити всяку правду».

         На фоні пережитого серцем Ярденіту тьмяніють враження і від грецького православного монастиря св. Герасима Йорданського, і від Мертвого моря з його темною ропою та, як кажуть, цілющим болотом, і від новорічних феєрверків у Єрусалимі. Душа геть не бажала виринати з біблійної атмосфери, отож, не дивно, що пізненько ввечері громадка молодих паломників під муром на Елеонській горі разом з о. Павлом взялась читати Святе Письмо і розмірковувати про прощення. Розійшлися, ніби поневолі, та в готельних кімнатах ще довго балакали про побачене за день. Серед іншого згадалось за купання, точніше, «маринування» у Мертвому морі. Чесно признатись, альтернатива нашого Солотвино куди краща. Ізраїльська пересолена водойма, певна річ, за розмірами не до порівняння ширша і більш популярна у світі, але хто полум’яно прагне полікуватись у її хвилях, то мусить знати, що плавати там неможливо, а втопитись, всупереч розповсюдженій думці, можна. Справа у тім, що дно дуже мулисте, раптово нога провалюється у ями, тратиш рівновагу і плюхаєшся у солоні бризки, що випікають очі. Кому у голову збреде застосувати навики плавання, той ризикує перевернутись вниз головою, і не факт, що вас встигнуть витягнути, бо знову ж таки, гребти руками й ногами ця вода не дає. І ще, ропа дуже щипає шкіру і хоч це лікувальний ефект, проте медики попереджають, що сидіти в морі ліпше не довше 20 хвилин. Та чи дослухаються порад туристи, які приїхали казна-звідки бодай на годину на відомий курорт? Не дивно, що потім не в одного тіло вкривається червоними плямами і пухирцями. Не всякому, зрештою, підходить така водичка. Найкращий у цьому разі домашній варіант – насипав у ванну морської солі, ще й з усякими пахучими добавками, і насолоджуйся!

ІV частина

                   Єрусалиме, де твоя Via Dolorosa?

         Перша п’ятниця місяця. Якщо опустити традиційний підйом дзвонами, голосінням з мечеті, птаством і телефоном-будильником, наступний день почався з пішої ходи до храму «Отче наш» при монастирі сестер-кармеліток. Високі мури з колючим дротом і битим склом нагадують, що черницям не легко виживати в арабському кварталі. Дуже милий білий храм як ззовні, так і зсередини, замість ікон та розписів містить на стінах викарбувані різними мовами тексти головної християнської молитви. Є тут запис і українською. Спускаємось у напівпідвальне старовинне приміщення, в якім порожньо, лише між камінними стовпами в одній ніші освітлено образ Христа-Учителя. Це місце освячене Господом у епізоді, коли апостоли звернулись до Нього, аби навчив їх молитися.  «Отче наш, що є на небесах…» проказуємо і ми, їхні послідовники у 21 столітті. Принагідно о. Терентій зауважує, що коли будемо у щирому зв’язку з Богом, тоді все наше життя стане впорядкованим. І через наші діла, думки, слова повинні відображатися слова: «Нехай святиться Ім’я Твоє». Хочеться побути тут довше у тиші, проте уже відкривають нам двері церкви, де будемо правити Літургію. Чим віддячити Богові, що удостоїв ласки паломництва на Святу Землю? Напевне, кожен присутній складав якусь свою жертву під час Служби.

         Далі за прочанським маршрутом значиться православний храм Вознесіння Господнього. Парадоксально, але це не церква у класичному вигляді, та й народну назву має зовсім не відповідну – «стопочка». Висока, кругла внизу і дуже мала за об’ємом каплиця здаля сприймається як біла свіча серед будівель. У центрі в ній є до лиску відполірований паломниками камінь, з якого, за переданням, вознісся у небо Ісус Христос, наказуючи учням: «… Будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій юдеї та Самарії і аж по край землі» (Діяння. 1.8). Тиснучись, один за одним заходять паломники з різних країн і в глибокому поклоні торкаються чолом того каменя.

         Більш просторим виявляється храм Сльози Господньої, куди ми ще повернемось в останній день прощі. А поки ця церква зайнята іншими молитовними групами, підходимо до залишків Гефсиманського саду і грандіозної базиліки Агонії Господа у нім (інші назви – храм Всіх Націй та Моління про чашу). Дерева старезні, покручені, одначе досі добре родять. Темно-синіми дрібними оливками всіяні доглянуті доріжки в тінистому саду, але туди не пускає височенний паркан, тому мусово задовольнятися напівсушеними плодами, яке випадково здуло з віття найближчих дерев під ноги паломників. Потоки людей поволі наближаються до храму, тільки й пильнуй, аби не загубитись у натовпі.  І тут із сонячного дня  потрапляєш у напівтемряву з сумішшю кольорів золота на стінах і нічного єрусалимського  неба на віконних вітражах та численних куполах, котрі підтримують високі колони. Паралельно з рікою зівак і молільників за низькою балюстрадою правиться меса. Скінчили італійці, починають африканці, а за ними знову хтось стане… І нема доступу до вівтарної частини перед престолом, де знаходиться той широкий світлий камінь, на якому молився Ісус перед своїми стражданнями в Єрусалимі. Дивишся, роздумуєш: Спаситель був свідомий, за кого йде на страшні муки і смерть, бачив майбутнє – слабкість учнів, зраду Юди, насилля над собою (наявні ікони нагадують про це), а все ж прийняв чашу терпінь. А ми як чинимо, коли тільки спіткає якась буденна трудність чи рознервує дрібничка?

         По кам’янистому тротуару піднімаємось на Сіонську гору до воріт із зображенням левів, що й отримали назву «левина брама». Човгати по збитим, почорнілим від часу, каменюкам незручно, але тільки таким шляхом вийдеш в долину Витесди до церкви святої Анни. Храм збудований на місці дому батьків Пресвятої Діви, де вона народилась. Розкопки, які велись за десяток метрів звідси розкрили під культурним шаром  (в Єрусалимі він сягає 660 м) водний вузол, і дотепер геть далеко на дні проблискує мала калюжа. Саме тут була цілюща купальня Витесда, куди, як читаємо в Євангелії, намагались вскочити хворі, як тільки ангел раз на рік зрушував воду. Одного разу безнадійному паралітику, який за 38 років не зумів втрапити першим у Витесду, незнайомий чоловік виявив милість – просто  спитав, чи бажає видужати, а тоді владно наказав: «Устань, візьми ложе твоє і ходи». «І відразу видужав той чоловік», – читаємо в Євангелії від Івана (5.9). Ісус цим зціленням не лише вказав на свою Божу природу, але й на причину біди людини: «Оце ти видужав, не гріши ж більше, щоб що гірше тобі не сталося» (Ів. 5.14). Після слухання Святого Письма, яке зацитував о. Терентій, спільно молимось і заходимо до церкви св. Анни, яка містить крипту народження Діви Марії, рештки візантійської базиліки з V століття та монастиря хрестоносців з 1130 року. Нині святинею опікуються отці-домініканці, котрі люб’язно запросили наших василіан ще раз відвідати храм. Мабуть, це аванс на наступну поїздку прочан, бо тепер ми поспішаємо на Хресну дорогу вулицею Via Dolorosa.

         …Вузькі проходи, каменистий слизькуватий шлях то вгору, то вниз, щільно притулені будинки з всякими написами на стінах, арки, повороти, броунівський рух людей між ятками східного базару, набридливі заклики купити (смугляві торгаші мало не хапають за руки), поліція з автоматами напоготові, нагромадження ящиків з сміттям та коробок з солодощами… Господи, де ж ця свята вулиця і як можна по ній було нести важкий хрест? Одна відрада: періодично на стаціях можна сховатись від світського гармидеру в низьких капличках та заспівати кілька частин богослужіння «Хресної дороги». Починаємо з маленького темного храму, присвяченого одяганню на Ісуса Христа тернового вінка, далі заходимо в каплицю, де на Спасителя чекав хрест, у церкву Богородиці, на місці якої колись страждальна Мати Божа зустріла свого скривавленого Сина. Де Симеону наказали допомогти нести хрест, тепер знаходяться глухі, оковані чорним металом двері в будинок. Про місце прояву жіночої доброти Вероніки, яка не побоялась витерти обличчя засудженого, скромно засвідчує вирізьблений на мурі напис «ST. SV».  Після 8 стації при дорозі несподівано «виростає» колосальний Александріївський храм, що належить Російській Православній церкві. Є тут місце під назвою «російська Гологофа» – це велика сіра брила, що відвалилась від Голгофи під час землетрусу на початку ХХ століття (до речі, тоді й з’явилось чимало тріщин у стінах та колонах храму Гроба Господнього, а історія про благодатний вогонь, який дається лиш в руки місцевого православного владики, створена через постійні суперечки, ба навіть й бійки, православного духовенства греків і вірмен). Головна родзинка церкви, присвяченої російському імператору Александру і його сім’ї – це вузенький прохід у Єрусалимському мурі, що називається «вушко голки». Пригадуєте, як Ісус вказав: «Легше пройти верблюдові крізь вушко в голці, ніж багатому ввійти в Царство Боже» (Лк. 18. 25)? Так от нині паломники теж намагаються протиснутись крізь отвір, який колись слугував єдиним входом для запізнілого подорожнього до міста після закриття брами. Ширина отвору десь близько 70-80 см, одначе проходили крізь нього й досить огрядні паломники, щоправда, мусили низько нахиляти голову та залишати свої торбехи збоку. От і подумайте, чого варті накопичення мільйонів грошей, палаців із золотими унітазами, дорогих автомобілів та яхт, модного одягу і так далі, коли все це одного дня залишаєш безповоротно?

         Далі дорога щезає під розбудованим Єрусалимом, ми простуємо найкоротшим шляхом з хрестами в руках, співаючи і молячись, обговорюючи враження з товаришами чи мовчки, до мети паломництва – храму Гробу Господнього, а правильніше, храму Воскресіння. Швидше за все, на гамірливій площі не прийнято голосно співати, молитись, ставати на коліна, бо на нас з цікавістю поглядають, обертаються, фотографують. Але лучанам байдуже, ми – на своїй хвилі під проводом отців закінчуємо «Хресну дорогу» і вже у храмі, чергою піднімаємось до місця розп’яття (храму Хреста, увішаного лампадками), до місця поховання (почорніла дерев’яна каплиця з гробницею), до внутрішнього храму з великою, в срібних шатах, візантійською іконою Богородиці з Дитям, до широкого масного каменя на виході, який одні прочани витирали хустками, інші виливали на нього миро, але всі старались приклонитись головою. Що пережили, перепрошую, не для опису. Цим поділитись не можна, воно – глибоко особисте. Господь любить кожну людину зокрема, кожному призначає інший хрест, для кожного дає свої відповіді на болючі питання життя. Треба самому зібратись у путь до Єрусалиму, аби зустріти Великдень і почути Його голос: «Мир вам»…

         І ще одна стратегічна ціль чекала нас під завісу урочистого дня – Стіна плачу, про яку ми начувані здавна. Не так легко потрапити до стародавньої руїни Соломонового храму: перейшовши нарядний єврейський квартал, де гуляли в традиційних уборах представники різних релігійних течій іудаїзму, треба спуститися з Сіонської гори, по ходу помилуватись величезним золотим семисвічником під броньованим склом (подарунок мільярдера Рабиновича), пройти через рамку із оглядом речей на поліцейському блокпості, накрити голови і прикрити плечі та коліна усім без виключення і розділитись під Стіною на жіночу половину та чоловічу. Торкнутись безпосередньо муру з жовтого каменю – не хвилинна справа. Перед тобою і діти, і старші моляться, пхають записочки у щілини (згодом їх забирають спеціальні працівники, але подальша доля листочків невідома), читають Святе Письмо навстоячки або сидячи на стільцях. За правилами, перед Стіною плачу Богові треба подякувати та просити пробачення, натомість більшість загадує бажання, і не видно, щоб хтось пускав сльозу. Відходимо, задкуючи (така вимога) і, вже зібравшись докупи, розуміємо, що не про все потрібне молились – один з наших паломників десь заблукав. «Надто добре нам було», – коротко прокоментувала наша добра гід п. Тетяна. От тепер на власному досвіді переконались, як то було страшно Діві Марії та св. Йосипу, коли у великому граді згубився 12-літній Ісус!!! Отці вернулись до храму Гроба Господнього і в присмеркових тінях знову пройшли весь денний шлях. Безрезультатно. Пора впадати в панічні настрої, дзвонити в посольство, туристичне агентство, поліцію… За безпечність біля Стіни плачу наступні кілька тривожних годин група надолужила гарячими проханнями і нарешті близько опівночі повернувся наш мандрівник у готель на таксі, перед тим безплатно здійснивши екскурсію поліцейським відділком та в’язницею. Отож, добре думайте, про що просите Господа…

         V частина

         Шабат

         Суботній день євреї почитають суворо. У старій частині Єрусалиму, куди заходимо через Яфські ворота, рідко побачиш перехожого, хіба поспішають до синагоги чоловіки в традиційних чорно-білих накидках чи широкополих шляпах і їхні причепурені діти (в хлопчиків обов’язково звисають на щоки пейсики). Гід розповідає, що у вежі Давида, яка примикає до брами, колись був палац тетрарха Ірода. Саме сюди відіслав Понтій Пилат Ісуса перед стратою, що досить далеченько від римської преторії. Якою підлою буває людська природа – глум над невинним Сином Чоловічим зблизила ворогів – того самого дня, як пише євангеліст Лука, «Ірод і Пилат стали приятелями між собою» (Лк. 23.12). Злочинці завше стараються знайти спільників, так буцімто легше нести моральну відповідальність за скоєне.

         Поворот за ріг будинку і ми – в християнському кварталі. Доми однакові, проте на дверях трапляються знаки хреста. Мало не минули невиразний храм, спинила лишень табличка, що це – головна Коптійська церква та коледж св. Дам’яна з 1953 року. Пахне хлібом, очевидно, десь поруч християнська пекарня. На вузькій вулиці св. Георгія стіни «прикрашають» труби з сучасними водолічильниками, під ногами на кожному кроці – каналізаційні люки. Довгий час місцеве населення ніяк не хотіло міняти свій звичний тисячолітній побут, вважаючи євреїв окупантами і заявляючи на прохання прокласти комунікації: «Вам треба, ви й робіть». Після того, як звідси нечистоти затопили нижній Єрусалим, ізраїльтяни своїм коштом зробили їм каналізацію. А проте подекуди між торгових рядів східного базару крутиш носом від смороду.  Ментальність… І тут же ловиш себе на думці – чи то не змішана кров в багатьох земляків, що лузають насіння на вулиці, кидають недопалки будь-де, мішками виносять сміття на берег річки? Тож колись по нашій території сунула орда монголо-татар, от в їхніх далеких нащадків й озивається таким способом кров.

         Ми також маємо свій «шабат», та ще й який! Із благовоління милостивого Бога і «щасливої руки» о. Терентія нашій групі надають право відслужити Літургію у церковному комплексі Гробу Господнього. Одночасно до нас приєднується кілька груп зі Львівщини, Тернопільщини, Донеччини, а головне, Службу Божу очолює добре знайомий  на Волині владика Дмитро Григорак, єпископ Бучацької єпархії УГКЦ. Як сам признався, це для нього перша поїздка на Святу Землю і перша Літургія в головному храмі Єрусалиму. Українців набилося на два поверхи зали, бічної до каплиці Гробу Господнього. Співали усі, а хто не дуже витягував, той намагався упівголоса проказувати слова богослужіння. Як зачав проповідь владика, вмить настала тиша. «У цім місці стався поворотний момент людства, яке йшло до свого самознищення, – зазначив єпископ Дмитро. – Християнство є не тільки інформацією про правди віри, найперше – це є Христос, який діє у нас, у Церкві. Без Нього нас зітре зі світу зло, як стерло з лиця землі наших попередників. Зараз християн вбивають на Сході, зокрема в Сирії, але Господь непереможний. Тому й ми зараз тут, на святому місці, і це чудо для нас».

         Наступний подарунок долі – візит до витонченої базиліки Успення Богородиці на горі Сіон. Це, мабуть, найгарніший храм у всьому Єрусалимі, ніби мережаний з жовто-білого мармуру. Цікаво, що поруч неї росіяни встановили велику позолочену фігуру царя Давида з лірою в руках на ознаку того, що неподалік похований легендарний засновник роду Йосипа і Марії. Зображати людей у євреїв та мусульман не прийнято, однак Ізраїль терпимо прийняв подарунок. Округла за формою будівля дуже простора і проста в убранні, обмежуючись мозаїчним полотном Богородиці з Ісусом в апсиді. Окремо є приміщення із розкопаною мозаїчною підлогою ІV століття, що підтверджує старовизну святині. Замість лавок усередині стоять ряди звичайних офісних стільців – заходь, сідай, відпочивай, молись, ніхто не завадить твоєму спокою. Збудована церква на місці хатини апостола Івана, якому на хресті припоручив Ісус Христос свою Маму. За переданням, вона прожила біля улюбленого учня свого Сина чи то 63 чи 72 роки і тут їй Архангел Гавриїл повідомив про день смерті. В підземеллі також без прикрас – по центру стоїть альтанка з скульптурою уснулої Богородиці, зробленої з вишневого дерева та слонової кості. Дуже реалістично. Виглядає так, ніби ми оце зайшли у дім померлої жінки, виконуючи останній християнський обов’язок. Сльози навертаються у паломників, бо згадують про рідних і близьких, які відійшли у вічність. Ми ще живемо і ми ще можемо просити заступництва Пресвятої Матері за їхні душі…

         Чимчикуємо великим містом. Між будинками, переходами, кав’ярнями без провідника не знайдеш горницю, де відбувалась Тайна Вечеря. Це не храм і не каплиця. Якби не вказали, подумалось, що то прохідна кімната житлового будинку. Велика, з арочними колонами, вирізьбленої з білого мармуру нішею, де так і проситься царський трон та зображення хреста чи ікони. Дисонанс у настрої. Як же так? Святе місце нічим не промовляє про встановлення Тайни Євхаристії! Питання, чому християнам не дозволяють його належно ушанувати, залишається відкритим.

         Вибираємось з старого Єрусалиму через Сіонські ворота, які мають сучасні сліди куль, до храму з незвичною назвою «Когутиного крику». Кругла форма церкви вже не дивує, а от складний вітраж хреста на куполі – це щось нове. Картини нагадують про Тайну Вечерю, про знущання над Учителем, а скульптурна композиція на вулиці уособлює Петра, який розводить руками на потрійний закид, чи він учень Христа. І на вершечку колони півень уже готується співати. Зміст описаного епізоду в Євангелії багатогранний, нерідко ми в різних ситуаціях поводимось подібно до апостола, який згодом скаже, аби його розіп’яли вниз головою за ту свою людську неміч страху за власне життя. Та головне, що Петро після відречення щиро покаявся, а Іуді Іскаріотському забракло душевної мудрості. Про це говорять наші священики о Терентій і о. Павло, коли група спустилась у глибоку нішу підземелля. Очевидно, в такому кам’яному мішку тримали ув’язненого  Спасителя. Страшно, а колись же тут не світили ліхтарі, лише був вузький отвір угорі. Єдиний присутній предмет  – підставка під розкриту Біблію. «І плювали на нього, брали тростину й били його по голові. Насміявшись з нього, скинули з нього плащ, надягнули на нього його одіж і повели на розп’яття» (Мт.27.30-31). Неподалік храму нам показують уцілілий фрагмент справжньої єрусалимської стежки, якою вели Ісуса до Пилата від дому первосвященика Каяфи. Вона викладена сяк-так каменем, криво-ступінчаста, крута, не відполіровано ногами паломників її гострих кутів. Як же важко було підніматись по ній Месії, побитому вояками й прислужниками, зв’язаному і скривавленому, під безжальним сонцем, опущеному друзями, чуючи крик ненависті «Розіпни» від тих, кого вчив, зцілював, годував. Ось вона, людська вдячність доброчинцям… Чи пам’ятаємо, бодай в короткому «Господи помилуй», осіб, які протягнули нам помічну руку в житті?..   

         Від кінця до початку. Так ми з Єрусалиму вирушаємо до Вифлеєму, фактично передмістя духовної столиці Ізраїля. Живуть у нім араби і то досить не бідно, а  християнські святині починаються з обгородженої території, відомої як поле пастушків. На місці з’яви Ангела кільком віфлеємським вівчарям 2 тисячі років тому стоїть невелика церковця-ротонда з оригінальним дірчатим куполом. Біля нього є гарний фонтан з статуями пастуха, який наглядає за своїми овечками. Трохи колючої рослинності навколо, більш подібної до розрослих вазонів (наприклад, алое) у домівках українських господинь, і на цьому все. Скромність цього місця дуже контрастує з бундючною пишністю українських лавр, відпустових монастирів, святих джерел, церков з чудотворними іконами. Що ж, дівоньки, які вийшли сюди заміж за палестинців, торгувати у місцевих лавках іконами, сувенірами, свічками та затуманювати туристів забобонами ви навчились, а вишити рушника до цієї маленької церкви чи поставити квіти під престолом  не зуміли? Відвідування однієї такої крамнички у Вифлеємі полишило по собі сумний слід. Воно то й наче непогано, що є російськомовні продавці, вихідці з України, але в їхньому ставленні не відчуваєш рідної душі.

         Ось ми й на місці народження Спасителя. Біблійна печера перетворилась на великий храм Різдва Христового, де правлять представники Грецької і Вірменської  Церков. Зрозуміло, що будівля насичена візантійським стилем, повсюдно звисають лампадки, безпосередньо над гротом, який знаходиться в підземній частині церкви, поміщено чудесні ікони Богородиці з Немовлям. Де з’явився на світ Ісус, вказує на підлозі срібна зірка, де Його поклали в ясла – горять чисельні лампадки. Приклоняємось до святинь, запалюємо свічки і, дослухаючись до гіда, роздивляємось віднайдені мозаїчні підлоги. Колись цей храм збудували хрестоносці, мозаїка на стінах й колонах із тих часів обсипалась і лиш подекуди показує свої потьмянілі фарби. На одній з колон у вигляді хреста є невеличких 5 отворів; на те ніхто не звертав уваги, аж поки п. Тетяна, сміючись, не сказала, що коли впхаєш у них пальці однієї долоні, то збудеться задумане бажання. Одразу вишикувалась черга. 

         У Вифлеємі жив і працював св. Єронім, який переклав Святе Письмо на латинську Вульгату, з котрої почались всі наступні переклади Біблії іншими мовами. Певна річ, ми не могли пропустити оказії зайти до католицького монастиря св. Катерини та помолитись у його печері. З костелу, прибраному посередині у квіти та білі стрічки, на жаль, нас швидко попросили, тому що ось-ось мала прибути молода пара вінчатись. Устигли сфотографувати на пам’ять виточену статую осяйної Діви Марії в голубому плащі і з місяцем під ногами (!). Знаючи, що це символ ісламу, така сміливість монахів приголомшувала. А ще вразила у коридорі скульптурна композиція у людський зріст св. Георгія, який списом вбиває змія – це емблема хрестоносців і вона засвідчує, хто розбудовував храм. Внутрішній дворик ченців францисканського ордену настільки виявився затишним, що тут ми затримались надовго, слухаючи проповідь о. Терентія. Вже б вертатись, та поза планом п. Тетяна веде нас до Молочного гроту Богородиці. Церковця в підземній частині католицького жіночого монастиря сестер св. Марії Магдалини відома тим, що з білої печерної стелі паломники відколупують камінчики, труть їх у порошок та споживають при безплідді та інших недугах. Так було приємно у тім малім приміщенні, ніби Небесна Ненька знаходилась поруч і співчутливо прислухалась до кожної молитви волинських прочан. А здаля чувся ніжний спів сестер, які цілодобово адорують Святі Тайни. Тиха радість у душі, час наче  спинився…

VІ частина

         Галопом по монастирях

          Ми знову намотуємо піші віражі єрусалимськими вулицями. Попередньо нас запросили сестри російського православного монастиря Вознесіння Господнього. Хоч у неділю він закритий, для нас чомусь зробили виняток: завели до церкви, в якій тонкими голосочками виспівували монахині, здається, Утреню; показали нішу в храмовій стіні, де, згідно з переказами, впала риза Пресвятої Богородиці; дали можливість у каплиці приклонитись перед каменем Івана Хрестителя. «Для нас не важливе місце знайдення голови Івана Хрестителя, – звернувся до прочан о. Терентій, – а хто він був: пророк, який вказував на Месію і говорив правду, зокрема, царю Іроду, що так не годиться жити. Людина має право казати правду тоді, коли сама живе за правдою. Саме таким був Іван Предтеча, моральний авторитет Ізраїля, який хрестив людей на покаяння, і сам цар боявся його. Йоан показав на Христа, тобто не шукав своєї слави, а вів до Нього. Можна розповідати гарно, але як промовець не живе тим, що проповідує, то його слово пусте. Молімось за те, щоб ми шукали і приймали правду від Бога і старались усіма силами про чистоту помислів».

         Заходимо ще в один російський православний храм св. Марії Магдалини, яку теж обслуговують монахині. За часів правління останнього російського царя в Єрусалимі було куплено землю, успадковану після революції Союзом РСР. Микита Хрущов, будучи керівником Компартії Радянського Союзу, погодився продати частину державної власності в Ізраїлі за… апельсини. Відтоді в Москву їздили за цими екзотичними фруктами з ярликом «Яффо». Ну, а де вже було збудовано православні святині, земля залишилась за Церквою. До речі, саме у храмі св. Марії Магдалини під час робіт знайшли печери зі слідами перебування перших християн Єрусалиму. Зовсім не релігійною місцевою цікавинкою є… коти. Домашні улюбленці хазяйновито лазять по всьому Єрусалиму, проте у садку монахинь вперше зустрілись не «спортивні» хвостаті улюбленці домогосподарок, а товстенні котища, які зовсім псували репутацію єгипетської точеної породи. За словами п. Тетяни, колись у місті почали фізично обмежувати кількість пухнастих мурок, проте засилля щурів й мишей перехилило вагу симпатій на котячий бік, відтак жителі вибрали менше зло. Тепер по всьому Ізраїлю трапляються їхні «пансіонати» під будинками, на алеях, в садках, куди на мисочках виносять харчі для вусатих братів менших. Будьте певні, як тільки ви перестрінете на дорозі в Єрусалимі кішку, вона безбоязно почне лащитись. На щастя, уваги тваринам від туристів вистачає і вони швидко «відв’язуються».

         Під цвинтарем на горі є заглиблена в землю православна церква Успення Божої Матері, де знаходиться Її гробниця. Пресвята Діва, як відомо, була взята на небо з душею і тілом, а погребальний саркофаг став об’єктом паломництва. На превеликий подив, вірмени, які правили Літургію, не дозволили зайти, та вже наступного дня ми могли роздивитися старовинні ікони і торкнутися гробу Богородиці. Є там один образ із зображенням сцени похорону, причому у непосвяченого глядача завжди виникає запитання, що робить на іконі чоловік з відрізаними руками. За легендою, коли апостоли прощалися з Матір’ю Ісуса, один поганин намагався завадити поховальній процесії і зіштовхнути труну, аж раптом невидимий ангел за той святотацький намір відтяв йому долоні. Чоловік тут же в сльозах покаявся, учні Христові за нього помолились, приклали руки до гробу Богородиці, і нещасний зцілився та став прославляти Бога. От якби нині за богохульства віднімались язики у людей, скільки б то німих ходило по світі?

          Ще ми зайшли по дорозі до грецького храму св. Степана і так чимось зворушили старця-монаха, що він відчинив нам каплицю з місцем забиття камінням диякона-першомученика. Ми побачили наче шмат кам’янистої землі  Єрусалиму І століття з малим хрестом у центрі. Навколо на стінах яскраві малюнки подій, про які Біблія згадує натяками чи віддалено. Наприклад, зображується висвячення дияконів апостолом Петром.

         Автобусом (водій Хасан постарався) підвозимось в Ейн-Карем, назва котрого перекладається як «виноградне джерело». Сучасна частина Єрусалиму нагадує європейські міста з зеленими парками, висотними будинками, велосипедними доріжками. У ній розшукуємо грузинський монастир святого Хреста. Присвячена святиня дереву Лота, точніше тьом деревам – оливі, кипарису й сосні, які виросли із 3 патериць, политих  племінником Авраама, і зрослись в один стовбур. Такого ви не прочитаєте в Біблії, це місцевий переказ, який також каже, що через тисячу років дерево зрізали, аби прикрасити двері храму Соломона, але так і не використали його. Пролежавши ще тисячу років, він пригодився під хрест, на якому розіп’яли Ісуса Христа. Щось реального побачити не вдалось – двері глухо зачинені, висить замок, а по довколишньому пустирі судиш, що сюди навідується мало людей.

          Рушаємо далі своїм шляхом, а гід старається відповісти на всі наші питання. Справжня столиця Єрусалим чи Тель-Авів? Кнесет і вища судова влада, президент і прем’єр знаходяться в Єрусалимі, так що вирішуйте самі, каже п. Тетяна. Що за чорні бочки на плоских дахах? У Ізраїлі рідко випадають дощі, переважно світить сонце, відтак сонячні батареї забезпечують електроенергією міста і заодно на дахах підігрівається вода. Між іншим, з водопостачанням не просто. Є джерела в Іудейських горах, є Генезаретське озеро, проте цих запасів мало, тому вже опріснюють воду Середземного моря. Звідки на західних схилах ліси? А це євреї садили по деревцю на честь тих людей, які їх рятували у час війни. Так за розмовою добираємось до передмістя, де жили батьки Івана Предтечі – первосвященик св. Захарія  і його жінка св. Єлизавета, яка за ласкою Божою зачала дитину в старших літах. У храмі зустрічі Діви Марії та св. Єлисавети відбулась для нас Літургія, під час якої о. Павло наголосив: просімо про щось Господа з вірою, не сумніваючись, що Він дасть нам те, що потрібне.  «Іван Хреститель вчив своїм прикладом, як стати святим, – зауважив наш священик, – це відчути своє покликання, виконувати Божі заповіді. Деколи ми вибираємо спокійніший спосіб життя, але це не подобається Богові, і людині дається стільки випробувань, скільки вона здатна перенести. Просімо в Івана Хрестителя мужності бачити себе такими, якими ми є насправді, і дякуємо за отримані від Бога ласки». Служба Божа закінчилась, а виходити з храму ми не поспішали. Помилувавшись церквою з прекрасними скульптурами Пресвятої Діви і її славних родичів, по дорозі спиняємось біля джерела Марії, яке досі функціонує. Точніше, це старовинний критий водогін, біля котрого можна остудитись і відпочити.

         Ще маємо півдня недільного спочинку і кожен використовує його за уподобанням: спить в готелі, читає Святе Письмо під пальмами, совається арабськими крамничками у пошуку дешевих фруктів (таких тут не буває, однак хочеться привезти додому місцевий гранат чи апельсин), ділиться враженнями з сусідами та пакує чемодани на завтрашній відліт. Над вечір тьохнуло серце – поповзла чутка про остаточне рішення американського президента бомбити Сирію, у готельній їдальні з’явились несподівано ізраїльські солдати з автоматами. Війною запахло так близько…

   VІІ частина

         Подяка Господу за все!

         На ранок ми не прощаємось з Єрусалимом, ні! Нам ще треба відспівати подячну Службу Божу у храмі Сльози Господньої, куди заглядали кілька днів тому. Престіл у цій церковці містить образ, який не зустрінеш ніде інде: це квочка з курчатами. Отець Павло зачитує уривок з Євангелія від Матея (23. 37-38), в котрому Ісус Христос гірко каже: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, але ви не бажали! Ось дім лишиться вам порожній!..». Цей докір стосувався не тільки тогочасних євреїв, а й теперішніх нас, що формально ставимось до своєї належності до християнства. «Господь залишається у церкві в Пресвятій Євхаристії, – повчає паломників о. Терентій. – Від моменту Причастя кров Ісуса Христа тече у наших жилах. Кращого з’єднання з Богом годі сподіватися. Це є завдаток вічного життя, і ми, як християни, хочемо працювати на те, щоб бути у вічній приязні з Господом. Про це молились ми на Святій Землі для себе і для наших близьких й рідних. За той час ми стали спільнотою, однією родиною. Маємо нести тягарі один одного і тим згоджуватися з Божою волею щодня. Дякуємо за щасливі дні тут, за можливість діткнутися землі, освяченої ногами Спасителя».

          Покидаємо Єрусалим, аби побачити старе селище Яффо, пов’язане з життям св. Петра. Уже будучи визнаним авторитетом в першій громаді християн, він мав віще видіння про нечисту їжу (Діяння, 10. 9-48), з якого зрозумів, що Господню науку треба звіщати не тільки євреям, але й іншим народам, і першим почав хрестити поган. Щось у тому є символічне, що ми на завершення паломницької подорожі заїхали саме сюди.  Між іншим, Яффо нині представляє собою квартал Тель-Авіва, де живуть вихідці з півночі Африки. Євреї пішли звідси, щоб збудувати супер-сучасну офіційну столицю, з незрозумілих причин араби теж втекли, полишивши старовинні свої оселі на розсуд художників. А теперішні митці постарались причепурити бідний квартал вигадливими картинами, музеями, плакатами, квітковими композиціями тощо. Завдяки виставкам у магазинах нам якраз вдалось познайомитись з місцевими традиціями ювелірного мистецтва та побачити дорогоцінні шедеври творця скульптур з металу Франка Майелера. А під завісу наш незмінний гід, п. Тетяна, вивела групу вуличками і алеями на міський пляж Тель-Авіва. Теплі хвилі Середземного моря за три години змили втому, і цей курортний відпочинок видавався подарунком паломникам за їхню щирість, терпеливість, стійкість і віру. Ми свій християнський обов’язок піти на прощу до Єрусалиму виконали чесно. І, може, завітаємо сюди ще раз…