Владика Любомир Гузар: «Думаю, що тепер прийде сильна реакція»

Минулої п’ятниці у Луцьку перебував блаженніший Верховний Архиєпископ УГКЦ, кардинал Любомир Гузар, що донині залишається великим моральним авторитетом в державі. Він мав зустріч з головою ВОДА Борисом Клімчуком та дав прес-конференцію для місцевих ЗМІ. Візит кардинала приурочений до відзначення на державному рівні 120-ої річниці від дня народження Патріарха Йосипа Сліпого. Від імені екзархату і всіх присутніх вітав високого церковного достойника настоятель Луцького кафедрального храму Різдва Пресвятої Богородиці отець Роман Бегей, зазначивши, що «Блаженнійший отець і глава Церкви сьогодні є на відпочинку, але продовжує діяти для добра Церкви, для добра народу, і щонайбільше – для добра Бога. Бо всяке добро випливає з одного джерела, яким є Бог. Його голос сповістить нам про вшанування славетної пам’яті видатного мужа, церковного діяча, державотворця і політика кардинала Йосипа Сліпого, патріарха, багатолітнього в’язня концтаборів, ісповідника віри. Напевне, що діяльність владики Любомира в очолюваній ним Церкві так довгий період була настільки виважена й добре скоординована, бо він мав можливість вчитися і стати послідовником велетня духу молитви, побожності, патріотизму і багатьох інших чеснот, які мав кардинал Йосип Сліпий». Сам владика Любомир Гузар не представляв широко постать Йосипа Сліпого, але більше хотів порозмовляти з журналістами на актуальні теми. Зокрема, учасників зустрічі цікавило питання причин бездуховності та низького рівня патріотизму в нашому народі.

-  Ми щойно закінчили великі футбольні змагання на території України і Польщі, - відповідає Блаженнійший Любомир Гузар. - Пригадую, одному журналістові поставили питання, що він уважає за найбільше досягнення, найбільшу користь для нас від того, що сталося. А він сказав цікаву річ: збудження патріотизму. Хто стежив за змаганням, той немов ангажувалися, був частиною нашої команди. Це, мені здається, справді є дуже корисним. Нам бракує того відчуття патріотизму, тієї любові до України. У 20-30 роки  минулого століття, після так званих визвольних змагань, які українці програли, народ почав дуже свідомо реагувати на свої права. Це те, що ми називаємо національним відродженням. Сталося пробудження, може, через те, що ми були поневолені, загнані в кут, не мали можливості розвиватись так, як треба в державній єдності. Було патріотичне відродження, народ почав свідомо пізнавати свою ідентичність. Наприклад, в нашому селі «Просвіта» через такі форми, як читальня, театральні гуртки, бібліотеку і тому подібне будила свідомість приналежності до цього великого народу. Мені здається, що сьогодні, як і за останні 20 років, в якійсь спосіб великій частині нашого народу того вогню забракло. І тому відродження почуття патріотизму, любові і пошани до рідного народу є дуже важливими. Блаженнійший Йосип у 20-30 роках, коли було сильне відродження, працював як священик на користь народу, і це його до смерті не залишило. Він залишився справжнім, відданим патріотом. Ми повинні вчитися з цього. Хоч вчитися -  це трохи теоретична річ. Богу дякувати за те, що сталося – що власне з тими футбольними змаганнями люди починають ставати уболівальниками свого народу, починають розуміти, що це означає – бути членом народу і бути справжнім патріотом.

 - Як Блаженнійший  оцінює ситуацію з прийняттям закону про мови і чи це спрацює на підняття патріотизму?

- Я скажу свою особисту думку. Навіть з огляду того, в який спосіб це зроблено, мені здається, що ті, хто це провів, вдарив дуже делікатну струну у нашому народі. Я маю таке відчуття, що власне через те, що зроблено такий наступ на нашу мову і представлено справу в абсолютно негативний і несправедливий для нас спосіб, тепер народ почне реагувати. Не мусить бути реакція збройна чи щось подібне. Але народ почне пробуджуватися. Багато людей легковажать мовою, не стараються її пізнати, вживати, тішитися нею так, як потрібно. Абсолютно мало книжок купуємо, читаємо українською мовою. Замало є культурних чи естрадних представлень українською мовою. Думаю, що тепер прийде сильна реакція. Бо так воно буває: як довго нема того, що нас подразнює, то ми не реагуємо і спимо. Щодо мови ми спали, не старалися розвинути її, організувати українські школи, робити її нормальною мовою у вищих наукових інституціях, в культурі, музиці тощо.

- Чи впорається Україна з викликами, що постали перед нею, чи не поділиться територіально і стане російською губернією?

- Думаю, що ні. Замах зроблено на Україну, і то на замовлення, як мені здається. Але не думаю, що воно нас поділить, а навпаки, може об’єднати. Бо ми повернемось до поняття патріотизму. Мова – це є прояв патріотизму. Я розмовляю своєю мовою, бо це є моя мова, мова мого народу. Я знаю інші мови, можу говорити ними, але це мені не цікаво. Я жив багато років за кордоном у чужих середовищах, але не стратив своєї мови. Моя родина плекала її і я її плекаю. Тепер в Україні, напевне, є бажання зацікавлених елементів позбавити нас того, що є суттєве. Мова народу є суттєвою. І тепер все залежить від того, як ми відреагуємо. Безумовно, можемо скласти руки і сказати – ну, нема ради, мусимо бути далі губернією російської імперії. З другого ж боку, тепер відповіддю народу може бути вживання української мови. Не треба проклинати російську, чи іврит, чи польську  - є люди, які  спілкуються тими мовами. Але спілкуватися певною мовою не означає бути патріотом цієї мови. Тут мусимо зрозуміти, яке наше завдання, як ми, українці, маємо дивитися на ту справу, і як ми повинні дати можливість кожному розвиватися у його культурі, але зберігаючи основну державну мову – українську. Я жив в Америці, Італії, вчився англійської мови, але не втратив своєї, і сьогодні, можливо, володію не доскональною літературною мовою, проте можу порозумітись з іншими і зрозуміти того, хто говорить до мене. Тут залежить на тому, чи ми складемо руки, чи скажемо: так далі не може бути. Ми мусимо на цю справу відповісти у дуже культурний спосіб – говорячи, співаючи, читаючи книжки українською мовою, одним словом, стараючись, щоб усюди, де можливо, звучала українська солов’їна мова. Це від нас залежить. Абсолютно не можна здаватися. Те, що за тим стоять владні чинники, не є переконливим. Не думаймо, що вони є аж такі всемогучі. Думаю, вони вже потрапили у певного роду тривогу. А якби ми сильно взялися до роботи і старались цілком мирно, але послідовно вживати і вимагати вжитку української мови, то ті, хто так дуже хоче нас поділити (бо це не любов до російської мови, а до російської імперії), дуже швидко мають вицофатись (тобто зробити крок назад).

- Яким буде відзначення 120-річчя від дня народження Патріарха Йосипа Сліпого і про що йшлося на зустрічі з Борисом Клімчуком?

- Я не знаю програми святкування на Волині, але сам факт, що є такий проект, мене дуже тішить. Як владика Йосафат мене запросив, я радо погодився взяти участь у тих перших моментах вшанування. Щодо нашої розмови з головою облдержадміністрації, то є така цікава річ – я не бачу, майже не зрячий, не можу читати ні книжок, ні часописів. І тому переважно я слухаю. Я сказав голові, що мені було приємно почути з радіопередач про різні гарні ініціативи, заходи культури, які відбуваються на Волині, у Рівненській, Дніпропетровській і ще Черкаській областях. З того я, власне, розпочав розмову, що мені приємно, що Волинь старається зберегти свою культурну ідентичність та робить різні заходи. Голова дещо мені пояснив, які є проекти. Друга цікава тема стосувалась старань уладнати нормальні людські стосунки з нашими сусідами поляками. Бо, на жаль, впродовж минулого століття було чимало між нами негарного. І стараймося це полагодити. Я не мав якоїсь особливої теми, яку хотів представити, а просто був радий бути на волинській землі, і що є такі гарні ініціативи, як от вшанувати пам’ять Блаженнійшого Йосипа Сліпого.

- Як активізувати на державному рівні процеси впорядкування українських кладовищ у Польщі і польських – в Україні?

- Я довгі роки жив поза Україною. І коли повернувся у 1990 році, то довго шукав могили рідних, моїх дідусів і бабусь. Мені було дуже прикро, що наші цвинтарі такі занедбані. В Австрії, Німеччині, Америці цвинтарі гарно впорядковані, майже як парки. А в нас – недбальство. А питав одного чоловіка: «Чому не дбаєте про цвинтарі?». А він мені дав цікаву відповідь: «Нам не можна було. Радянська влада не хотіла, аби ми пам’ятали наших предків». Отже, було свідоме вбивання почуття тяглості існування роду. Я би хотів найперше бачити, щоб існуючі цвинтарі у різних місцевостях, при різних парафіях були почищені й впорядковані. Тут же ми говоримо про специфічні, так би мовити, міжнародні цвинтарі, де люди шанують тих, хто загинув на тій землі. Наскільки знаю, в Італії є гарні американські, німецькі цвинтарі. Там лежать вояки, які віддали своє життя за свободу, не за Італію. І тут, в Україні, ми маємо тепер історичну ситуацію двох народів – польського і українського і ситуацію їхніх цвинтарів. Мені здається, що ініціатива старатися впорядкувати їх, віддати належну честь тим, хто загинув за те, у що вірив (хоч ми можемо не погодитися з їх переконаннями), це дуже людяне, гуманне бажання, це вираз глибокої не тільки релігійної, але й людської культури пошанувати померлих. Тим паче, люди, які шанують своїх предків, своє минуле, починають іншими очима дивитися на своїх сусідів-сучасників. Хто за це має відповідати, мені важко відповісти, бо я у адміністративних справах не обізнаний цілковито. Але мені здається, що незалежно, чи за тим буде стояти влада й держава, громадяни повинні самі відповідати - просто взяти інструменти і йти впорядковувати. Це б дуже піднесло культурний та духовний рівень нашої спільноти. Дай Боже, щоб держава допомагала, особливо, коли йдеться про фінансові витрати, але, на моє враження, головна  відповідальність лежить на самих громадянах. Так є в інших народів, де не держава, а громадяни займаються цвинтарями. Тому, думаю, в сумі це було б дуже корисним. Пам’ять є двох родів: родинна і суспільна, як от пам’ятаємо постать Йосипа Сліпого. Це людська пам’ять. Але коли ми співаємо «Вічна пам’ять», то не означає, щоб люди пам’ятали. Що в світі є вічне? Тільки Бог. І коли ми співаємо над могилою «Дай йому вічную пам’ять», це значить – просимо Бога взяти померлого до себе і хай він буде з Господом навічно. Це немає нічого спільного з людською пам’яттю, яка свідчить про те, наскільки ми вміємо оцінюємо заслуги, чесноти даної особи. Та це ми повинні робити, бо на підставі прикладі таких людей, як наприклад, Блаженнійший Йосип Сліпий, ми вчимося, що це означає любити свою Церкву, любити свій народі і терпіти за нього.

- Є такий постулат: «Всяка влада від Бога». Чи заслуговує український народ на нинішню владу?

-  Влада любить цитувати ці слова, але забуває одну річ: те, що від Бога нам дане, вимагає дуже високого рівня відповідальності. Це правда, що влада є від Бога, але хто її має, мусить перед Богом за неї відповідати і не може «викручуватись», казати, що може робити що хоче. Цього треба бути дуже свідомими. Чи заслужили українці на теперішню владу? Та ж вони її вибирали. То є проблема, наскільки ми вміємо бути справжніми громадянами – громадяни також несуть відповідальність, якою не можна легковажити. Я не знаю, чи ми заслужили таку владу, ми не дуже нею щасливі. Бо вона не думає, що сповняє ті постулати, які ми їй дали. Одним словом, невдало робить, щоб сказати м’яко… На мою думку, не цілковито на користь нашого народу. І тому мусить бути свідома: так, владу має, але за владу мусить відповідати не тільки перед людьми (то ще півбіди), влада мусить відповідати перед Богом. Бо влада є від Бога через народ, який, як носій, передає її у різні способи – чи то демократія, олігархія, монархія. Але хто одержав цю владу, мусить її побожно виконувати, щоб потім зміг виправдатись перед людьми і Богом. Влада від Бога, то не значить – роби, що хочеш.

- Як прийшов владика Любомир Гузар до пізнання Бога? У чому був для нього приклад  Патріарха Йосипа Сліпого?

- Найперше через моїх батьків, які вчили мене молитись, самі були побожними людьми. З часом я дозрівав релігійно, поглиблював віру, допомогли священики, Церква, але перше поняття про Бога – це була молитва, якої навчали тато з мамою. Цей цілий процес ще не завершений, бо не думаю, що знаю вже все про Бога. Щодо Йосипа Сліпого, то насамперед прикладом є його вірність Богові. Це була глибоко віруюча людина, яка серед дуже поважних спокус не дала себе знищити. По-друге, його любов праці. Він справді вмів працювати. Дозвольте, зацитую його трішки прикрі слова: «Українці – що другий, то геній. Здібний народ. Але кожен лінивий». Блаженнійший дуже не любив лінивих людей. І вважав, що багато наших невдач в житті народу спричинене лінивством – «моя хата з краю», склав руки і чогось чекає: «хтось  мені щось дасть». Йосип Сліпий дуже любив, шанував працю, мав великі здібності, розвинув їх і тому мав успіхи. Третя річ – Блаженнійший любив Церкву і за те потерпів 18 років каторги. Це не одне терпіння, яке мав у житті, але нема найменшого сумніву у тім, що він ту Церкву любив і багато жертвував для неї не тільки в переслідуваннях, які на нього впали, а й в інших ділянках церковного життя себе не шкодував. Я вдячний йому за ці три приклади, а можна говорити й про інші.

- Чи не бачить владика у частих відвідинах України Московським патріархом РПЦ втілення проекту «руского міра»?

 - Мені прикро сказати, що Російська Православна Церква вже довший час, принаймні ще від Петра І, на жаль, включила себе в адміністративну політику. То є велика трагедія російського народу. Провідники бачать Церкву як департамент міністерства зовнішніх справ уже багато років. Ви чули про так званий «рускій мір» - за цим є політична ідеологія, бажання, щоби найперше Україну та Білорусь підкорити з допомогою Церкви. Це трагедія російського народу. Вона в інший спосіб віддзеркалюється на нас, бо ті різні політичні потягнення (не чисто релігійні) служить для того, щоб включити нас в російську імперію. У Росії нині щось починає рухатися, люди починають реагувати, не можна сказати, що вони цілком не чулі до того, що діється. Але це далеко від якоїсь властивої зміни. Тому мусимо допомагати, наскільки можна, нашим співвітчизникам Української Православної Церкви, щоб вони зуміли зберегти свою релігійну ідентичність. Це дуже складна і прикра справа. Сьогодні не видно великих можливостей змін, на жаль. Але ми з свого боку мусимо старатися, щоби в Україні була одна Церква, як за часів Володимира. Це надзвичайно тяжкий проект, але маємо працювати у тому напрямку і боронитися від всяких закордонних посягань.

Як розповів ведучий прес-конференції о. Роман Бегей, у рамках вшанування пам’яті Йосифа Сліпого на Волині відбудеться піша проща «Слідами Патріарха»: людям буде запропоновано пройти до міста Володимира-Волинського 18 кілометрів, які символізуватимуть вісімнадцять літ каторги видатного церковного діяча - в’язня сумління. На завершення зустрічі кардинал Любомир Гузар поблагословив волинських журналістів: «Нехай милостивий Господь благословить вас усіх у вашій праці – дуже відповідальній, дуже важливій,  щоб вам ніколи не бракувало відваги говорити правду. Дай Боже, щоби Господь Бог вас скріпив у ваших завданнях. Бо ви маєте велике завдання у розбудові нашої держави, у розбудові того суспільства, щоби воно було справді таким, яким ми би хотіли його бачити, щоби це було справді на загальне благо наших громадян. Ваш внесок  дуже важливий». У відповідь всі присутні заспівали Блаженнішому Любомиру «Многая літа».

Ольга ХАРІВ